Відпочинок в Закарпатті санаторії та міста

Відпочинок в Закарпатті санаторії та міста

Нарешті довгоочікувана відпустка! Ми їдемо на мою історичну батьківщину – в край виногпорадників, мінеральної води, старовинних замків, неймовірно красивих гір. Це – Закарпаття. Тут сходяться кордони одразу чотирьох східноєвропейських країн, змішуються культури і національності, мови і діалекти.

Свалява – курортне містечко, що славиться своїми мінеральними водами – зустріла нас неприємною прохолодою і дрібним дощиком. Недалеко від вокзалу місцеві жителі продають фрукти-овочі. До речі, ціни приємно дивують. Їдемо до села Довге, де нас відразу зустрічають три храми різних конфесій, розташованих в один ряд.

Посередині – пам’ятник архітектури, замок XVII ст., Який колись був літньою резиденцією графа Телекі. Вікові ялини і липи шепочуть про те, як в давнину сюди на полювання приїжджали гості. Заночувати можна в санаторії «Боржава», який розташований на околиці села серед мальовничих гір.

Поруч протікає річка, з такою ж назвою – тут із задоволенням купаються місцеві жителі. Річка неглибока, прозора – можна добре розглянути на дні дренаж.

З ранку ми вирушаємо в село Лисичево, що в 17 км на північ від Довгого. Відомо це село тим, що тут працює єдина в Європі досі діюча водяна кузня "Гамора», якій вже близько трьохсот років. Місцеві жителі із задоволенням розкажуть вам про історію її створення та продадуть вам за приємними цінами ковальські вироби.

Купивши на пам’ять про Лисичево і його водяну кузню підкови, їдемо в Хуст. Але по дорозі зупиняємося в цікавому селі Іза. Основний промисел селян – плетіння з лози. Тут можна придбати тпопорадиційні кошики, тендітні вази, крісла і навіть плетені дитячі велосипеди.

Славиться Іза не тільки лозоплетінням, а оленячої ферми, де вирощують плямистих оленів. Ми трохи пошкодували, що приїхали сюди влітку, а не в квітні-червні, оскільки саме в цей час поблизу Лисичево розквітає відома на всю Європу долина нарцисів.

У Хусті нас зацікавили руїни замку XIII в. Замок довго був непідвладний часу, поки в нього не потрапила блискавка і він не згорів. Час підйому в круту гору – і ми на її верхівці серед руїн замку. Робимо над собою зусилля, піднімаємося на верхню терасу і милуємося мальовничою панорамою річок Тиса і Ріка.

Спуск з гори був набагато веселіше, і голод підганяв – швидше до принад цивілізації! Повечеряли в колоритному місцевому ресторанчику, де скуштували тпопорадиційний угорський гуляш та кізліки – блюдо, що нагадує наші деруни. Музиканти співали нам закарпатські пісні. Слів ми, звичайно, не розібрали, але ритмічна запальна музика додала і без того гарного настрою.

Перед нами Синевирське озеро – перлина Карпат, загублена серед незайманої природи. У народі це озеро називають «Морським оком». Місцеві гуцули всього за 5 грн пропонують покататися по озеру на бокорах – дерев’яних плотах, на яких колись гірських річках сплавляли ліс. Озеро глибоке, в деяких місцях його глибина сягає 50 м. Незважаючи на спеку, вода в озері прогрівається тільки сантиметрів на 30, тому купатися тут заборонено.

Доходимо до острівця любові і з великим інтересом слухаємо легенду про нещасну любов. На березі стоять дерев’яні скульптури юнаки та дівчата – це Синь і Вир. Кажуть, що в давнину в цьому місці жив багатий господар, у якого була красуня дочка Синь. Дівчина покохала красивого, але бідного чабана на ім’я Вир. Богач наказав убити хлопця, спустивши на нього з гори камінь. Коли дівчина дізналася про смерть коханого, то сіла біля того каменю і почала плакати. Коли виплакала ціле озеро – померла. Кажуть, камінь і тіла закоханих перетворилися на острів.

Після обіду ми вирушаємо на підкорення географічного центру Європи, який розташований зовсім поряд – у селі Ділове. Неподалік від села знаходиться геодезичний знак, який вказує, що саме це місце і є центром Європи. Фотографуємося на пам’ять і вирушаємо назад. Дорогий зупиняємося в гуцульській колибі, де місцеві чабани за невелику плату пригощають нас овечою бринзою і шашликом з баранини.

Дізнавшись, що ми з Центральної України, гуцули вступають з нами в полеміку з приводу політичної ситуації в країні, російської мови, НАТО та інших наболілих питань. Чемно переводимо тему на прекрасні Карпатські пейзажі, і чабани одразу з усім погоджуються, втрачають інтерес до наших політичних поглядів, доголять і в пам’ять дарують невеликий буц – головку свіжісінького овечого сиру. Втомлені, але щасливі від вражень, повертаємося на турбазу і валимося спати.

Сьогодні ми запланували відвідати Берегово та Мукачево. Після декількох годин їзди розуміємо, що майже приїхали. Визначаємо це по тому, що на сільпорадах по два прапори – український та угорський, всі дорожні покажчики, вивіски на магазинах і автобусах теж на двох мовах. Місцеві жителі майже не розуміють ні української, ні закарпатського діалекту. Всі спілкуються угорською та ледь розуміють російську.

Дуже вразили нас руїни костелу в селі Мужієво. Він був побудований ще в XII в., Чотириста років потому перебудований, а в 1657-му році частково зруйнований. Руїни ми знайшли не відразу, на краю села, в буквальному сенсі – посеред чистого поля. Судячи з відсутності протоптаною «народної стежки», сюди добираються тільки наполегливі туристи-одинаки.

Тут збереглися не тільки уламки стін, але і красиві архітектурні елементи: величний готичний портал, трикутний фронтон, міцна арка вже неіснуючого зводу, складена з тесаних кам’яних блоків. Храм, хоч і зруйнований, до сих пір зберіг свою велич.

Відпочинок в Закарпатті санаторії та міста

Нарешті ми в Берегово. Завдяки своєму вдалому географічному розташуванню це місто є найтеплішим місцем Західної України. Саме тут ростуть самі соковиті персики і смачний виногпорад. До речі про виногпорад. Місцевий виногпорад давно славиться своїми винами. Тому ми не могли пропустити таку можливість, щоб не насолодитися справжнім ароматним закарпатським вином.

У Берегово нас не покидало відчуття, що ми десь закордоном. Маленькі вузькі вулички, викладені бруківкою, всюди вивіски іноземною мовою, незнайомий говір. Гуляєш цими дивними вулицями, переймаєшся духом часу, відвідуєш антикварних магазинів, де можеш купити якусь австрійську монетку XVII-XVIII ст. Єдине, що нагадує про Україну, наші рідні гривні, якими розраховуєшся.

У Мукачеві ми дісталися швидко і без пригод. Головне надбання міста – замок Паланок, який височить на горі при в’їзді в місто. Колись він служив і за оборонну споруду, і був резиденцією для багатьох австро-угорських правителів. Треба обов’язково кинути монетку в 85-метрового колодязя – на щастя, і потриматися за відшліфований до блиску палець пам’ятника Федору Корятовичу – одному з власників замку.

Сонце сідає – час подумати про нічліг. У Мукачеві з цим проблем немає, все ж туристичний край. Зупиняємося біля доброї старої угорки Квіта, яка годує нас вечерею: човлент – угорський блюдо з квасолі, м’яса і перлової крупи, гасяться разом, а на десерт круглі пиріжки з дріжджового тіста в панірувальних сухарях з начинкою з фруктів або варення – гомбовці.

Подякувавши Квіта, рано вирушаємо в Ужгород. Там ми снідаємо в одній з кнайп, які зустрічаєш майже на кожному кроці. Нам так само здається, що ми в середньовічному європейському містечку. Тільки кондиціонери і супутникові антени нагадують про сучасність. Крокуємо пішохідним мостом через річку Уж – вода чиста, майже прозора, добре видно зграйки немаленьких рибок. Наша мета – Ужгородський замок.

Трохи піднімаємося в гору по камінню – і ось він, величний замок! Метрової товщини стіни, бійниці вражають своїм віковим спокоєм. Купуємо квитки і заходимо всередину – тобто на що подивитися! Але ми зацікавилися музеєм, який розташувався поруч – тут зібрані всі форми архітектури Закарпаття ще з Середньовіччя.

Тут і церкви, зібрані без єдиного цвяха, і будиночки з ялини, і всякий домашній товар, і навіть стадо овець, яка невідомо як потрапила в центр міста. Гуляти по цьому «місту в місті» можна годинами – ніщо не порушує спокою і тобі здається, що перенісся років на 200-300 вглиб історії.

Підійшов час повертатися додому, але у нас ще було пару годинок до поїзда, тому ми за попорадою місцевих жителів відвідали цікаве кафе – «Деца у нотаря». Що в перекладі означає приблизно наступне – випий 100 грам в корчмі у колишнього нотаріуса. Мабуть, рідко зустрінеш таке почуття гумору і колоритність, як у господаря цього привітного закладу. Чого тут тільки немає – і циганський барометр, і оригінальний пожежний щит, і дивні закарпатські жалюзі. Втім, це треба бачити!

Хвилини йшли швидко і ми попрямували до вокзалу. Він приємно здивував нас своєю європейськістю – все ж західні ворота країни! Нам дуже не хотілося їхати з цього затишного привітного краю, але іноді обставини сильніші за нас.

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code