Віддай те, що вдома не залишив

Пішов один чоловік на полювання. Довго він блукав по лісах та болотах – нічого не вбив. Нарешті помітив на одному острівці туру. Коштує він, красивий, як на картинці. Вистрілив мисливець, тур стрибнув і помчав у кущі. Мисливець за ним. Біг, біг і не помітив, як потрапив в трясовину.
Вибирається він з трясовини щосили, та де там! Затягує його трясовина, засмоктує. Ось по самий пояс вже засмоктала. Бачить мисливець – смерть підійшла. Став він кликати на допомогу.
Раптом виріс перед ним щупленький сивий дідок з довгою бородою, в постолах в сажень завдовжки.
– Спаси мене, чоловіче! – просить його мисливець.
– Гаразд, – каже дідок, – я врятую тебе, та тільки не даром – віддай мені те, що ти вдома не залишив.
Думав-думав мисливець – чого ж це він вдома не залишив? Нічого пригадати не міг. А тут трясовина вже мало не по саму шию засмоктала: одна тільки голова та руки нагорі. Ну що ж, торгуватися не на часі.
– Бери, – каже, – собі те, що я вдома не залишив, тільки швидше рятуй!
– Ні, це ще не все, – хихикає дідок. – Зараз-то ти згоден, а лотом відмовишся.
– А щоб не відмовився, дай мені розписку. Вийняв дідок з кишені шматок волової шкіри і чим, подав мисливцеві;
– Надріж, – каже, – мізинець та розпишись кров’ю своєю на цій шкірі. Так воно буде надійніше.
Розписався мисливець на волової шкіри, дідок підхопив його та й виніс на сухе місце, а сам зник.
Опам’ятався мисливець після лихий напасті, обтер з себе бруд і пішов додому. І так йому стало по шляху на душі тривожно, хоч плач: чує серце біду.
Тільки він переступив поріг будинку, а йому кажуть:
– Де ж ти так довго пропадав: дружина геть сина тобі народила!
Як почув про це мисливець, так і обімлів:
голова закрутилася, в очах почорніло. Був він людина бездітний. А тут на тобі! Дочекався нарешті сина, та не собі, а рису лисому!
Зібралися гості на батьківщини. П’ють, веселяться. А батько сидить, як хмара чорна, і все плаче. І хто ні запитає його, чого він плаче, – нікому нічого не говорить. Спочатку думали, що це він від порадості – зрозуміло, сина дочекався! А потім і питати перестали.
Тим часом зростає хлопчик, як на дріжджах. І такий вдався красивий, розумний! Звали його Янка. Віддали батьки його в навчання. І він всіх своїх одноліток враз обігнав. До всього був здатний – як до роботи, так і до навчання.
Люди милуються, дивлячись на Янку, заздрять мисливцеві. А батько все дивиться на нього і плаче.
Виріс Янка, став струнким хлопцем, хоч жени його, а батько, чим далі, тим все пущі журиться. Ось одного разу син і питає його:
– Скажи мені, тата, чого ти такий невеселий? Чого ти, глядючи на мене, все плачеш? Хіба я не твій син?
Витер батько сльози і відповідає:
– Так, синку, не мій ти. Ось через те я і плачу.
І розповів синові, як запродав він його сивого діда.
Вислухав син і каже:
– Коли так, батько, то прощай! Або голову покладу, або розписку твою у нечистої сили назад відберу. Не хочу я, щоб ти все своє життя плакав!
Зібрався Янка, взяв лук, стріли, хліб і рушив в путь-дорогу.
Чи довго, коротко він йшов – дістався до річки. А місця кругом такі гарні, що далі і йти не хочеться. "Ну що ж, відпочину тут маленько, помилуюся", – вирішив Янка. Приліг він на бережку, за кущем, вийняв з торби хліб. І тільки він зібрався поїсти – раптом летить зграя качок: одинадцять попереду, а дванадцята щосили їх наздоганяє, а біля неї крутиться шуліка. Ось-ось вдарить її гострим дзьобом.
Схопив Янка цибулю і пустив стрілу в шуліки. Дивиться – каменем падає шуліка в болото, пір’я розсипає, а качка прямо до нього опускається.
Опустилася качка біля Янки, вдарилася об землю і стала перед ним дівчиною, та такою красивою, що ні в казці сказати, ні пером описати.
Вклонилася дівчина-красуня Янке і каже:
– Спасибі тобі, добрий молодець!
– Нема за що, – відповідає сумні Янка.
– Як так нема за що? – дивується дівчина. – Ти ж мене від смерті врятував. Хто ти такий і куди йдеш?
Янка все розповів їй про себе.
Подивилась на нього дівчина з переляком і каже:
– Так це ти, видно, йдеш до мого батька.
– А хто твій батько?
– Ні, – каже Янка, – батько запродав мене якогось діда з довгою бородою, в постолах в сажень завдовжки.
– Це він і є! Мій батько в кого хочеш обернеться. Тепер він паном ходить.
Насупився Янка, а дівчина і каже:
– Не горюй, милий! Ти без мене пропадеш, як не один вже пропав, а разом ми що-небудь та придумаємо. Прощай!
– Скажи, а як же тебе звати?
Обернулася дівчина сіркою качкою, піднялася і полетіла слідом за сестрами.
Пішов Янка в ту сторону, куди полетіли качечки, і незабаром підійшов до панської садиби. Постукав у ворота.
– Що тобі треба? – запитують слуги.
– Хочу бачити господаря.
Вийшов господар – товстий пан в дорогий заморської одязі.
– Так ось, – каже Янка, – шукаю свого господаря.
– Того, кому батько мене запродав, коли я тільки на світ народився.
– Так це я і є твій господар.
– Прости, панок, – говорить Янка, – а чи є у тебе розписка від мого батька?
– А як же, є.
– Так поверни її мені, пане, а то батько мій все журиться та плаче, що так погано вийшло. Я віднесу йому, ось він і заспокоїться.
– Ти ба, який прудкий! – сміється пан. – Ти спершу відслужи у мене покладений термін, тоді і поверну. А якщо не захочеш служити, то з живого шкіру здеру.
– Так давай мені роботу, – каже Янка, – я буду служити. Працювати мені не звикати стати. Вийняв пан з кишені наперсток, подав Янке:
– Вичерпати до ранку цим наперстком моє озеро за будинком, рибу всю вибери з нього, а дно жовтим піском посип. Це робота неважка.
Пішов Янка до озера, почав вичерпувати воду наперстком. Черпав-черпав до самого вечора, уморився, а толку ніякого. Заплакав він з горя і пішов шукати Касю, щоб порадитися, як бути.
Прийшов на подвір’я, походив – нікого не видно. Зайшов в самий кінець двору. Глядь – стоїть на відльоті споруда: хатка – НЕ хатка, хлівець – НЕ хлівець. Підійшов він до тієї хатки, раптом чує – кличе його через віконце голос знайомий:
– Гей, Янко! Ти, бачу, зовсім мене забув. Глянув він в віконце, а там Кася варто! Увійшов Янка в хатку, привітався і розповів їй, яку немислиму роботу задав йому її батько. А дівчина і каже:
– Нічого, ранок вечора мудріший. Лягай спати, а я що-небудь та придумаю.
Послухав Янка і ліг спати.
Опівночі вийшла Кася на ганок, махнула чарівним прутиком, і вмить з’явилися до неї тридцять хлопців-молодців – один в один.
– Що накажеш нам, панночка?
– Вичерпати до ранку озеро, рибу всю виберіть та дно жовтим піском посипте!
– Гаразд! – відповіли хлопці-молодці і помчали швидше виконувати роботу.
Вранці дівчина розбудила Янку.
– Іди, – каже, – доповів батькові, що все, мовляв, зроблено. Тільки не признавайся, що я тобі допомогла, скажи: сам все, мовляв, зробив.
Пішов Янка, доповів панові. Той подивився – і правда, все сталося так, як він наказав. І робота чиста – ніякого вади не знайдеш.
– Молодчина! – похвалив пан. – Працівник ти, я бачу, непоганий. Якщо будеш так старатися, то я тобі і розписку віддам і доньку за тебе заміж видам. У мене їх дванадцять, вибирай собі будь-яку, яка сподобається. От тільки біда: немає у мене окремого палацу для тебе з молодою дружиною. Але ти, я бачу, хлопець роботящий. Так ось тобі і робота: побудуй за ніч такий палац, щоб було в ньому стільки кімнат, скільки днів у році, і щоб сяяв стеля, як небо, і світили на ньому сонце, місяць і зірки, а навколо палацу щоб річка протікала, а над нею перекинуть був міст – золота мостовіна, срібна мостовіна, і щоб над мостом веселка висіла і упиралася краями у воду.
Словом, щоб було приємно і самому подивитися і людям показати. Побудуєш такий палац – віддам тобі розписку і дочку в додачу, а не побудуєш – шкіру зніму з живого. А тепер іди.
Похнюпив Янка голову. "І щоб ти пропав, нечиста сила! – подумав він про себе. – Чим далі, тим важче завдання загадує. Як же мені побудувати такий палац? Видно, знову треба до Касі йти, може, вона допоможе? "
Прийшов він до дівчини і розповів їй, яку знову роботу задав йому пан-чаклун.
– Робота ця, і правда, важчі першої, – каже Кася, – але щось таки придумаємо. Ти іди та походи поки по двору, ніби для палацу місце вибираєш, а як стемніє – назад сюди повертайся.
Так він і зробив. Походив по двору, а коли завечерело, повернувся в хатку. Повечеряв і питає Касю:
– Чому це все твої сестри живуть з матір’ю в палаці, а ти в цій хатці на відшибі?
– Тому, що у мене не мати, а мачуха. Вона не хоче, щоб я жила разом з її дочками.
– А знаєш що, Кася, – сказав Янка, – твій батько пообіцяв віддати мені за дружину свою дочку, коли палац побудую. Так я попрошу, щоб він віддав мені тебе. Що ти на це скажеш?
Насупилася Кася, головою похитала:
– Не знаєш ти, милий, мого батька! Він так просто мене не віддасть, а вибудує всіх нас в ряд і запропонує тобі вибрати, а ти мене не впізнаєш.
– Дізнаюся! – каже Янка. – Як це так, щоб я тебе не впізнав?
– Навряд чи! – зітхнула Кася. – Всі ми сестри одна в одну – і волосся в волосся, і голос в голос. А якщо вже дуже хочеш вибрати мене, то запам’ятай прикмету: буде у мене в волоссі білий квіточка. А якщо батько вдруге запропонує вибирати, то над моєю головою буде муха літати, а в третій – буде зелена ниточка зав’язана на моєму правому пальці-мізинці. запам’ятаєш?
– Та чого там! Хочу вибрати тільки тебе і нікого більше.
– А тепер, – каже дівчина, – лягай спати, а то ніч вже на дворі.
Ліг Янка в м’яку постіль і заснув як убитий. А Кася вийшла на ганок, махнула прутиком – і вмить до неї з’явилися тридцять хлопців-молодців.
– Що хочеш, щоб, панночка?
– Побудуйте за ніч такий палац, щоб було в ньому стільки кімнат, скільки днів у році, щоб сяяв стеля, як небо, а на ньому світили б сонце, місяць і зірки, а навколо палацу протікала річка, а над нею перекинуть був міст – золота мостовіна, срібна мостовіна, і щоб над мостом веселка висіла і упиралася краями у воду.
– Добре, – відповіли молодці і помчали швидше виконувати роботу.
Один пиляє, інший теше, третій струже кипить робота!
Вийшов на інший день Янка на двір, глядь – стоїть новий палац, кришею небо підпирає. Над палацом веселка сяє, над річкою срібно-золотий міст блищить.
Увійшов Янка до палацу, глянув угору, мало не осліп: сонце сяє, місяць світить, зірки виблискують.
Став Янка на мосту, чекає пана.
Вийшов пан, замилувався новим палацом.
– Ну, – каже Янке, – бачу, що ти майстер не гірше за мене. Що ж, нічого не скажеш, якщо сам ти все це зробив.
– Сам, – каже Янка. – А хто ж за мене робив?
– Добре, якщо сам. Постарався, та не для кого іншого, а для себе самого. А поки весілля справляти, дам я тобі ще одну роботу. Є у мене кінь, немає йому ціни, та одна тільки біда: неезжений. Об’їзд-ка його до весілля.
– Гаразд, пане, завтра об’їжджаючи.
А сам собі думає: "Ну, ця робота для мене найлегша!"
Тим часом вийшла і мачуха зі своїми доньками подивитися на новий палац. Сподобався він їм. А як дізналися доньки, що батько обіцяв видати одну з них за такого знатного майстра, то все як одна захотіли за нього заміж.
Поговорив Янка з паном і пішов собі, насвистуючи, до Касі.
Прийшов він і хвалиться, що скоро, мовляв, стане вона його дружиною: тепер вже батько поставив йому роботу по його силам!
– Ні, – каже йому Кася, – не порадій передчасно. Ти думаєш, що батько дасть тобі простого коня? Не такий вже він добрий! Це буде він сам, а не кінь. Знаєш, батько не вірить, що ти сам вичерпав озеро і побудував палац. Ось і хоче він тебе перевірити.
Подчесал Янка за вухом.
– Так що ж мені робити? Як його, чорта, об’їздити?
– Не горюй передчасно, а лягай спати. Завтра видніше буде, – заспокоїла його Кася. Вранці розбудила Кася Янку.
– Іди, – каже, – коня об’їжджати, раз погодився.
– Боюся, – мнеться Янка, – налякала ти мене цим конем.
– Нічого. Один ти з ним не впораєшся, а вдвох ми зуміємо.
І подала йому Кася залізний прут.
– На, – каже, – з ним ти не пропадеш. Як тільки кінь стане норов – бий його з усієї сили поміж вух.
Прийшов Янка на конюшню. Варто там кінь в яблуках: очі кров’ю налиті, з ніздрів полум’я пашить, з вух дим валить – не можна і підступитися!
Підійшов Янка до коня, хотів було скочити йому на спину, а той піднявся на диби, замайорів до стелі і так заіржав, що вся стайня затремтіла.
– Еге, – каже Янка, – значить, і справді чортів ти кінь! Добре ж. Є у мене для тебе ліки!
Підкрався він до коня збоку і ляснув його прутом поміж вух. Кінь враз як сніп на коліна впав. А Янка тим часом стриб на нього! Кінь знову на диби замайорів – трохи Янку не скинув. Але Янка приловчився і давай його з усіх сил шмагати поміж вух прутом. Хропе кінь, танцює під ним, як скажений. А Янка все б’є його.
Крутився, крутився кінь по стайні вужем, потім бачить – нічого не поробиш: вирвався на двір і помчав в чисте поле. Летить, трохи землі копитами стосується і все норовить Янку скинути, під себе підім’яти.
Літав, літав кінь по полях, по горах, вище лісі піднімався, в глибокі яри спускався і нарешті здався: повернув назад і пішов кроком.
Приїхав Янка на стайню, поставив коня, а сам, порадісний, побіг до Касі.
– Ну, – каже Кася, – видно, хорошу баню задав ти моєму батькові, якщо сам живий повернувся.
– Вірно! – сміється Янка. – Вже намагався як міг. Трохи твій прутик не роздер.
І, що не повечерявши, Янка, як сніп повалився в ліжко і заснув сном богатирським.
Вранці Кася будить його.
– Тепер іди до батька, проси його, щоб віддав розписку.
Поснідав Янка та й пішов до пана. Приходить. Пан сидить в кріслі, невеселий, з перев’язаною головою. "Ага, – думає Янка, – будеш ти пам’ятати Касіно прутик!"

– Що ж, – каже пан, – я своєму слову господар – як станеш моїм зятем, тоді і розписку віддам.
– Нехай буде так, – погодився Янка. – Показуй своїх дочок.
Повів пан Янку в іншу кімнату. А там стоять дванадцять дівчат, всі на одне обличчя, і голос в голос, і волосся в волосся, і зростання одного. А збоку стара пані походжає..
Обійшов Янка дівчат один раз, другий і примітив білий квіточка у волоссі біля крайньої дівчини. Підійшов він до неї, взяв її за руку і підвів до батька.
– Ось, – каже, – ця мені сподобалася.
– Ну, ця так ця, – відповідає пан, – у мене все дочки однакові. Бери собі ту, яка сподобалася.
А пані від злості так і позеленіла: чи не рідну її дочка вибрав собі в дружини знатний майстер, а нелюбиму пасербицю!
– Ні, – затупала вона ногами, – я так не згодна: нехай ще раз вибирає! Пан каже:
– Нехай будепо твоєму.
Зав’язав він Янке очі хусткою, а потім розв’язав і каже:
– Вибирай вдруге!
Обійшов Янка дівчат, бачить – у одній з них муха над головою літає. "А-а, – згадав він Касіно слова, – ось це вона і є!"
Взяв він її за руку і підвів до пана.
– Що ж, – каже пан, – бери цю: у мене всі однакові.
А пані знову затупала, закричала:
– Чи не згодна я! Нехай до трьох разів вибирає! Зав’язав пан Янке очі хустинкою, а потім розв’язав – і стоять перед ним знову дванадцять дівчат, всі як одна.
Почав Янка придивлятися до рук і помітив у одній з дівчат зелену ниточку на правому пальці-мізинці.
– Нехай ця буде моєю дружиною, – каже він пану.
Нічого не поробиш – довелося чаклуна віддати йому розписку.
– Завтра зіграємо весілля, – каже пан, – і будете ви жити в новому палаці.
Пішли молоді в Касіно хатку до весілля готуватися. Кася каже Янке:
– Весілля справляти будемо не у мого батька, а у твого.
– Чому? – запитує Янка. – Адже тут наш палац стоїть!
– Нам треба тікати звідси, а то зла мачуха погубить нас, – каже Кася.
Опівночі, тільки в палаці все міцно заснули, вискочили вони з хатки і побігли до батька-матері Янки.
На ранок піднялися пани і панночки – чекають молодих: пора і весілля справляти. Так довго щось сплять молоді.
Послали слуг будити їх.
Підійшли слуги до хатки. Звали, звали – ніхто не відгукується. Заглянули в хатку – порожньо. Повернулися слуги і розповіли про це пану.
Пан розгнівався, а пані як закричить:
– Гей, гінці, доганяйте їх! Живих або мертвих, а тому поверніть!
Схопилися гінці на коней і позначалися щодуху. Летять лісами, летять борами – напали на слід.
– Ну, тепер вони від нас не підуть! – кажуть гінці.
А Кася припала в цей час до землі, послухала.
– Земля гримить, вітер шумить, – каже, – це за нами погоня летить.
– Що ж нам робити? – запитує Янка.
– Я обернуся овечкою, а ти пастушком будеш. Якщо запитають тебе, чи не бачив ти на цій дорозі хлопця з дівчиною, скажи, мовляв, не бачив.
Махнула Кася прутиком, і все зробилося, як вона задумала.
– Гей, пастушок, а чи не бачив ти на цій дорозі хлопця з дівчиною?
– Ні, – відповідає пастушок, – я з самого ранку тут пасу, а нікого не бачив.
Покрутилися гінці на місці – немає сліду. Вернулися вони назад, кажуть панам:
– Нікого не наздогнали. Тільки пастушка з овечкою зустріли. Запитали у нього, а він каже, що з самого ранку, мовляв, пасе, а нікого не бачив.
– Так це ж вони! – закричала пані. – Швидше доганяйте!
Кинулися гінці назад. "Ну, – думають, – вже тепер-то ми зловимо пастушка з овечкою як миленьких!"
А Кася з Янкой біжать і біжать щосили.
І ось чують вони знову за собою погоню. Махнула Кася прутиком – і обернулася зеленим садом, а Янка – садівником.
– Гей, садівник, а чи не бачив ти на цій дорозі хлопця з дівчиною?
– Ні, – каже садівник, – не бачив. Ось уже десять років я за садом доглядаю, а хлопця з дівчиною ні разу не бачив.
– А пастушка з овечкою?
Вернулися гінці назад.
– Видно, – кажуть, – з дороги ми збилися. Зустріли по дорозі тільки садівника біля саду, але він сказав, що десять років як за садом доглядає, але ні хлопця з дівчиною, ні пастушка з овечкою і в очі не бачив.
– Ах ви, негідники! – закричала пані. – Треба вам було порубати і сад і садівника – це ж були вони! Ні, погана на вас надія, доведеться бігти нам самим в погоню.
Обернувся пан вовком, а пані вовчицею, і побігли наздоганяти втікачів. Мчать, так пил стовпом і курить, аж вітер свистить.
Зачула Кася нову погоню і каже:
– Це летять мій батько з мачухою. А їх нелегко обдурити. Але спробуємо: розіллємо я найглибшим озером, а ти будеш на ньому селезнем. Плавай по озеру, та гляди не давайся нікому в руки.
Махнула вона прутиком – і стала озером, а Янка – селезнем.
Підбігають вовк з вовчицею до озера.
– Озеро – це вона! – закричала вовчиця. – Тепер ми з нею нічого не поробимо. А селезня зловимо – адже це сам Янка! Тоді і вона за ним піде.
Кинулися вовк з вовчицею в озеро і давай ловити селезня. А він то пірне, то високо злетить над водою.
Ганялися, ганялися вовк з вовчицею за селезнем, стомилися і пішли на дно. Тут і кінець їм прийшов.
А Янка з Касею стали знову такими, як були. Взялися за руки і пішли спокійно до батька-матері Янки весілля справляти.
Гучна було весілля. Всі пили, їли, і все веселилися. А разом з усіма веселився і батько Янки.
Я на тому весіллі був, мед-вино пив, по вусах текло, а в рот не попало. Дали мені там скляні чобітки, воскову шапку та паперовий каптан. І пішов я, пританцьовуючи, додому. Йшов, йшов так об камінь спіткнувся, а чобітки – дзень, дзень! – і розбилися. Полив дощ – розмокнув мій каптан та з плечей звалився. А потім припекло сонце – і шапка розтанула. Пішов я додому з порожніми руками. Прийшов, на призьбі сіл і цю казку вам розповів.