Віддай те, що вдома не залишив

Пішов один чоловік на полювання. Довго він блукав по лісах та болотах – нічого не вбив. Нарешті помітив на одному острівці туру. Коштує він, красивий, як на картинці. Вистрілив мисливець, тур стрибнув і помчав у кущі. Мисливець за ним. Біг, біг і не помітив, як потрапив в трясовину.

Вибирається він з трясовини щосили, та де там! Затягує його трясовина, засмоктує. Ось по самий пояс вже засмоктала. Бачить мисливець – смерть підійшла. Став він кликати на допомогу.

Раптом виріс перед ним щупленький сивий дідок з довгою бородою, в постолах в сажень завдовжки.

– Спаси мене, чоловіче! – просить його мисливець.

– Гаразд, – каже дідок, – я врятую тебе, та тільки не даром – віддай мені те, що ти вдома не залишив.

Думав-думав мисливець – чого ж це він вдома не залишив? Нічого пригадати не міг. А тут трясовина вже мало не по саму шию засмоктала: одна тільки голова та руки нагорі. Ну що ж, торгуватися не на часі.

– Бери, – каже, – собі те, що я вдома не залишив, тільки швидше рятуй!

– Ні, це ще не все, – хихикає дідок. – Зараз-то ти згоден, а лотом відмовишся.

– А щоб не відмовився, дай мені розписку. Вийняв дідок з кишені шматок волової шкіри і чим, подав мисливцеві;

– Надріж, – каже, – мізинець та розпишись кров’ю своєю на цій шкірі. Так воно буде надійніше.

Розписався мисливець на волової шкіри, дідок підхопив його та й виніс на сухе місце, а сам зник.

Опам’ятався мисливець після лихий напасті, обтер з себе бруд і пішов додому. І так йому стало по шляху на душі тривожно, хоч плач: чує серце біду.

Тільки він переступив поріг будинку, а йому кажуть:

– Де ж ти так довго пропадав: дружина геть сина тобі народила!

Як почув про це мисливець, так і обімлів:

голова закрутилася, в очах почорніло. Був він людина бездітний. А тут на тобі! Дочекався нарешті сина, та не собі, а рису лисому!

Зібралися гості на батьківщини. П’ють, веселяться. А батько сидить, як хмара чорна, і все плаче. І хто ні запитає його, чого він плаче, – нікому нічого не говорить. Спочатку думали, що це він від порадості – зрозуміло, сина дочекався! А потім і питати перестали.

Тим часом зростає хлопчик, як на дріжджах. І такий вдався красивий, розумний! Звали його Янка. Віддали батьки його в навчання. І він всіх своїх одноліток враз обігнав. До всього був здатний – як до роботи, так і до навчання.

Люди милуються, дивлячись на Янку, заздрять мисливцеві. А батько все дивиться на нього і плаче.

Виріс Янка, став струнким хлопцем, хоч жени його, а батько, чим далі, тим все пущі журиться. Ось одного разу син і питає його:

– Скажи мені, тата, чого ти такий невеселий? Чого ти, глядючи на мене, все плачеш? Хіба я не твій син?

Витер батько сльози і відповідає:

– Так, синку, не мій ти. Ось через те я і плачу.

І розповів синові, як запродав він його сивого діда.

Вислухав син і каже:

– Коли так, батько, то прощай! Або голову покладу, або розписку твою у нечистої сили назад відберу. Не хочу я, щоб ти все своє життя плакав!

Зібрався Янка, взяв лук, стріли, хліб і рушив в путь-дорогу.

Чи довго, коротко він йшов – дістався до річки. А місця кругом такі гарні, що далі і йти не хочеться. "Ну що ж, відпочину тут маленько, помилуюся", – вирішив Янка. Приліг він на бережку, за кущем, вийняв з торби хліб. І тільки він зібрався поїсти – раптом летить зграя качок: одинадцять попереду, а дванадцята щосили їх наздоганяє, а біля неї крутиться шуліка. Ось-ось вдарить її гострим дзьобом.

Схопив Янка цибулю і пустив стрілу в шуліки. Дивиться – каменем падає шуліка в болото, пір’я розсипає, а качка прямо до нього опускається.

Опустилася качка біля Янки, вдарилася об землю і стала перед ним дівчиною, та такою красивою, що ні в казці сказати, ні пером описати.

Вклонилася дівчина-красуня Янке і каже:

– Спасибі тобі, добрий молодець!

– Нема за що, – відповідає сумні Янка.

– Як так нема за що? – дивується дівчина. – Ти ж мене від смерті врятував. Хто ти такий і куди йдеш?

Янка все розповів їй про себе.

Подивилась на нього дівчина з переляком і каже:

– Так це ти, видно, йдеш до мого батька.

– А хто твій батько?

– Ні, – каже Янка, – батько запродав мене якогось діда з довгою бородою, в постолах в сажень завдовжки.

– Це він і є! Мій батько в кого хочеш обернеться. Тепер він паном ходить.

Насупився Янка, а дівчина і каже:

– Не горюй, милий! Ти без мене пропадеш, як не один вже пропав, а разом ми що-небудь та придумаємо. Прощай!

– Скажи, а як же тебе звати?

Обернулася дівчина сіркою качкою, піднялася і полетіла слідом за сестрами.

Пішов Янка в ту сторону, куди полетіли качечки, і незабаром підійшов до панської садиби. Постукав у ворота.

– Що тобі треба? – запитують слуги.

– Хочу бачити господаря.

Вийшов господар – товстий пан в дорогий заморської одязі.

– Так ось, – каже Янка, – шукаю свого господаря.

– Того, кому батько мене запродав, коли я тільки на світ народився.

– Так це я і є твій господар.

– Прости, панок, – говорить Янка, – а чи є у тебе розписка від мого батька?

– А як же, є.

– Так поверни її мені, пане, а то батько мій все журиться та плаче, що так погано вийшло. Я віднесу йому, ось він і заспокоїться.

– Ти ба, який прудкий! – сміється пан. – Ти спершу відслужи у мене покладений термін, тоді і поверну. А якщо не захочеш служити, то з живого шкіру здеру.

– Так давай мені роботу, – каже Янка, – я буду служити. Працювати мені не звикати стати. Вийняв пан з кишені наперсток, подав Янке:

– Вичерпати до ранку цим наперстком моє озеро за будинком, рибу всю вибери з нього, а дно жовтим піском посип. Це робота неважка.

Пішов Янка до озера, почав вичерпувати воду наперстком. Черпав-черпав до самого вечора, уморився, а толку ніякого. Заплакав він з горя і пішов шукати Касю, щоб порадитися, як бути.

Прийшов на подвір’я, походив – нікого не видно. Зайшов в самий кінець двору. Глядь – стоїть на відльоті споруда: хатка – НЕ хатка, хлівець – НЕ хлівець. Підійшов він до тієї хатки, раптом чує – кличе його через віконце голос знайомий:

– Гей, Янко! Ти, бачу, зовсім мене забув. Глянув він в віконце, а там Кася варто! Увійшов Янка в хатку, привітався і розповів їй, яку немислиму роботу задав йому її батько. А дівчина і каже:

– Нічого, ранок вечора мудріший. Лягай спати, а я що-небудь та придумаю.

Послухав Янка і ліг спати.

Опівночі вийшла Кася на ганок, махнула чарівним прутиком, і вмить з’явилися до неї тридцять хлопців-молодців – один в один.

– Що накажеш нам, панночка?

– Вичерпати до ранку озеро, рибу всю виберіть та дно жовтим піском посипте!

– Гаразд! – відповіли хлопці-молодці і помчали швидше виконувати роботу.

Вранці дівчина розбудила Янку.

– Іди, – каже, – доповів батькові, що все, мовляв, зроблено. Тільки не признавайся, що я тобі допомогла, скажи: сам все, мовляв, зробив.

Пішов Янка, доповів панові. Той подивився – і правда, все сталося так, як він наказав. І робота чиста – ніякого вади не знайдеш.

– Молодчина! – похвалив пан. – Працівник ти, я бачу, непоганий. Якщо будеш так старатися, то я тобі і розписку віддам і доньку за тебе заміж видам. У мене їх дванадцять, вибирай собі будь-яку, яка сподобається. От тільки біда: немає у мене окремого палацу для тебе з молодою дружиною. Але ти, я бачу, хлопець роботящий. Так ось тобі і робота: побудуй за ніч такий палац, щоб було в ньому стільки кімнат, скільки днів у році, і щоб сяяв стеля, як небо, і світили на ньому сонце, місяць і зірки, а навколо палацу щоб річка протікала, а над нею перекинуть був міст – золота мостовіна, срібна мостовіна, і щоб над мостом веселка висіла і упиралася краями у воду.

Словом, щоб було приємно і самому подивитися і людям показати. Побудуєш такий палац – віддам тобі розписку і дочку в додачу, а не побудуєш – шкіру зніму з живого. А тепер іди.

Похнюпив Янка голову. "І щоб ти пропав, нечиста сила! – подумав він про себе. – Чим далі, тим важче завдання загадує. Як же мені побудувати такий палац? Видно, знову треба до Касі йти, може, вона допоможе? "

Прийшов він до дівчини і розповів їй, яку знову роботу задав йому пан-чаклун.

– Робота ця, і правда, важчі першої, – каже Кася, – але щось таки придумаємо. Ти іди та походи поки по двору, ніби для палацу місце вибираєш, а як стемніє – назад сюди повертайся.

Так він і зробив. Походив по двору, а коли завечерело, повернувся в хатку. Повечеряв і питає Касю:

– Чому це все твої сестри живуть з матір’ю в палаці, а ти в цій хатці на відшибі?

– Тому, що у мене не мати, а мачуха. Вона не хоче, щоб я жила разом з її дочками.

– А знаєш що, Кася, – сказав Янка, – твій батько пообіцяв віддати мені за дружину свою дочку, коли палац побудую. Так я попрошу, щоб він віддав мені тебе. Що ти на це скажеш?

Насупилася Кася, головою похитала:

– Не знаєш ти, милий, мого батька! Він так просто мене не віддасть, а вибудує всіх нас в ряд і запропонує тобі вибрати, а ти мене не впізнаєш.

– Дізнаюся! – каже Янка. – Як це так, щоб я тебе не впізнав?

– Навряд чи! – зітхнула Кася. – Всі ми сестри одна в одну – і волосся в волосся, і голос в голос. А якщо вже дуже хочеш вибрати мене, то запам’ятай прикмету: буде у мене в волоссі білий квіточка. А якщо батько вдруге запропонує вибирати, то над моєю головою буде муха літати, а в третій – буде зелена ниточка зав’язана на моєму правому пальці-мізинці. запам’ятаєш?

– Та чого там! Хочу вибрати тільки тебе і нікого більше.

– А тепер, – каже дівчина, – лягай спати, а то ніч вже на дворі.

Ліг Янка в м’яку постіль і заснув як убитий. А Кася вийшла на ганок, махнула прутиком – і вмить до неї з’явилися тридцять хлопців-молодців.

– Що хочеш, щоб, панночка?

– Побудуйте за ніч такий палац, щоб було в ньому стільки кімнат, скільки днів у році, щоб сяяв стеля, як небо, а на ньому світили б сонце, місяць і зірки, а навколо палацу протікала річка, а над нею перекинуть був міст – золота мостовіна, срібна мостовіна, і щоб над мостом веселка висіла і упиралася краями у воду.

– Добре, – відповіли молодці і помчали швидше виконувати роботу.

Один пиляє, інший теше, третій струже кипить робота!

Вийшов на інший день Янка на двір, глядь – стоїть новий палац, кришею небо підпирає. Над палацом веселка сяє, над річкою срібно-золотий міст блищить.

Увійшов Янка до палацу, глянув угору, мало не осліп: сонце сяє, місяць світить, зірки виблискують.

Став Янка на мосту, чекає пана.

Вийшов пан, замилувався новим палацом.

– Ну, – каже Янке, – бачу, що ти майстер не гірше за мене. Що ж, нічого не скажеш, якщо сам ти все це зробив.

– Сам, – каже Янка. – А хто ж за мене робив?

– Добре, якщо сам. Постарався, та не для кого іншого, а для себе самого. А поки весілля справляти, дам я тобі ще одну роботу. Є у мене кінь, немає йому ціни, та одна тільки біда: неезжений. Об’їзд-ка його до весілля.

– Гаразд, пане, завтра об’їжджаючи.

А сам собі думає: "Ну, ця робота для мене найлегша!"

Тим часом вийшла і мачуха зі своїми доньками подивитися на новий палац. Сподобався він їм. А як дізналися доньки, що батько обіцяв видати одну з них за такого знатного майстра, то все як одна захотіли за нього заміж.

Поговорив Янка з паном і пішов собі, насвистуючи, до Касі.

Прийшов він і хвалиться, що скоро, мовляв, стане вона його дружиною: тепер вже батько поставив йому роботу по його силам!

– Ні, – каже йому Кася, – не порадій передчасно. Ти думаєш, що батько дасть тобі простого коня? Не такий вже він добрий! Це буде він сам, а не кінь. Знаєш, батько не вірить, що ти сам вичерпав озеро і побудував палац. Ось і хоче він тебе перевірити.

Подчесал Янка за вухом.

– Так що ж мені робити? Як його, чорта, об’їздити?

– Не горюй передчасно, а лягай спати. Завтра видніше буде, – заспокоїла його Кася. Вранці розбудила Кася Янку.

– Іди, – каже, – коня об’їжджати, раз погодився.

– Боюся, – мнеться Янка, – налякала ти мене цим конем.

– Нічого. Один ти з ним не впораєшся, а вдвох ми зуміємо.

І подала йому Кася залізний прут.

– На, – каже, – з ним ти не пропадеш. Як тільки кінь стане норов – бий його з усієї сили поміж вух.

Прийшов Янка на конюшню. Варто там кінь в яблуках: очі кров’ю налиті, з ніздрів полум’я пашить, з вух дим валить – не можна і підступитися!

Підійшов Янка до коня, хотів було скочити йому на спину, а той піднявся на диби, замайорів до стелі і так заіржав, що вся стайня затремтіла.

– Еге, – каже Янка, – значить, і справді чортів ти кінь! Добре ж. Є у мене для тебе ліки!

Підкрався він до коня збоку і ляснув його прутом поміж вух. Кінь враз як сніп на коліна впав. А Янка тим часом стриб на нього! Кінь знову на диби замайорів – трохи Янку не скинув. Але Янка приловчився і давай його з усіх сил шмагати поміж вух прутом. Хропе кінь, танцює під ним, як скажений. А Янка все б’є його.

Крутився, крутився кінь по стайні вужем, потім бачить – нічого не поробиш: вирвався на двір і помчав в чисте поле. Летить, трохи землі копитами стосується і все норовить Янку скинути, під себе підім’яти.

Літав, літав кінь по полях, по горах, вище лісі піднімався, в глибокі яри спускався і нарешті здався: повернув назад і пішов кроком.

Приїхав Янка на стайню, поставив коня, а сам, порадісний, побіг до Касі.

– Ну, – каже Кася, – видно, хорошу баню задав ти моєму батькові, якщо сам живий повернувся.

– Вірно! – сміється Янка. – Вже намагався як міг. Трохи твій прутик не роздер.

І, що не повечерявши, Янка, як сніп повалився в ліжко і заснув сном богатирським.

Вранці Кася будить його.

– Тепер іди до батька, проси його, щоб віддав розписку.

Поснідав Янка та й пішов до пана. Приходить. Пан сидить в кріслі, невеселий, з перев’язаною головою. "Ага, – думає Янка, – будеш ти пам’ятати Касіно прутик!"

– Що ж, – каже пан, – я своєму слову господар – як станеш моїм зятем, тоді і розписку віддам.

– Нехай буде так, – погодився Янка. – Показуй своїх дочок.

Повів пан Янку в іншу кімнату. А там стоять дванадцять дівчат, всі на одне обличчя, і голос в голос, і волосся в волосся, і зростання одного. А збоку стара пані походжає..

Обійшов Янка дівчат один раз, другий і примітив білий квіточка у волоссі біля крайньої дівчини. Підійшов він до неї, взяв її за руку і підвів до батька.

– Ось, – каже, – ця мені сподобалася.

– Ну, ця так ця, – відповідає пан, – у мене все дочки однакові. Бери собі ту, яка сподобалася.

А пані від злості так і позеленіла: чи не рідну її дочка вибрав собі в дружини знатний майстер, а нелюбиму пасербицю!

– Ні, – затупала вона ногами, – я так не згодна: нехай ще раз вибирає! Пан каже:

– Нехай будепо твоєму.

Зав’язав він Янке очі хусткою, а потім розв’язав і каже:

– Вибирай вдруге!

Обійшов Янка дівчат, бачить – у одній з них муха над головою літає. "А-а, – згадав він Касіно слова, – ось це вона і є!"

Взяв він її за руку і підвів до пана.

– Що ж, – каже пан, – бери цю: у мене всі однакові.

А пані знову затупала, закричала:

– Чи не згодна я! Нехай до трьох разів вибирає! Зав’язав пан Янке очі хустинкою, а потім розв’язав – і стоять перед ним знову дванадцять дівчат, всі як одна.

Почав Янка придивлятися до рук і помітив у одній з дівчат зелену ниточку на правому пальці-мізинці.

– Нехай ця буде моєю дружиною, – каже він пану.

Нічого не поробиш – довелося чаклуна віддати йому розписку.

– Завтра зіграємо весілля, – каже пан, – і будете ви жити в новому палаці.

Пішли молоді в Касіно хатку до весілля готуватися. Кася каже Янке:

– Весілля справляти будемо не у мого батька, а у твого.

– Чому? – запитує Янка. – Адже тут наш палац стоїть!

– Нам треба тікати звідси, а то зла мачуха погубить нас, – каже Кася.

Опівночі, тільки в палаці все міцно заснули, вискочили вони з хатки і побігли до батька-матері Янки.

На ранок піднялися пани і панночки – чекають молодих: пора і весілля справляти. Так довго щось сплять молоді.

Послали слуг будити їх.

Підійшли слуги до хатки. Звали, звали – ніхто не відгукується. Заглянули в хатку – порожньо. Повернулися слуги і розповіли про це пану.

Пан розгнівався, а пані як закричить:

– Гей, гінці, доганяйте їх! Живих або мертвих, а тому поверніть!

Схопилися гінці на коней і позначалися щодуху. Летять лісами, летять борами – напали на слід.

– Ну, тепер вони від нас не підуть! – кажуть гінці.

А Кася припала в цей час до землі, послухала.

– Земля гримить, вітер шумить, – каже, – це за нами погоня летить.

– Що ж нам робити? – запитує Янка.

– Я обернуся овечкою, а ти пастушком будеш. Якщо запитають тебе, чи не бачив ти на цій дорозі хлопця з дівчиною, скажи, мовляв, не бачив.

Махнула Кася прутиком, і все зробилося, як вона задумала.

– Гей, пастушок, а чи не бачив ти на цій дорозі хлопця з дівчиною?

– Ні, – відповідає пастушок, – я з самого ранку тут пасу, а нікого не бачив.

Покрутилися гінці на місці – немає сліду. Вернулися вони назад, кажуть панам:

– Нікого не наздогнали. Тільки пастушка з овечкою зустріли. Запитали у нього, а він каже, що з самого ранку, мовляв, пасе, а нікого не бачив.

– Так це ж вони! – закричала пані. – Швидше доганяйте!

Кинулися гінці назад. "Ну, – думають, – вже тепер-то ми зловимо пастушка з овечкою як миленьких!"

А Кася з Янкой біжать і біжать щосили.

І ось чують вони знову за собою погоню. Махнула Кася прутиком – і обернулася зеленим садом, а Янка – садівником.

– Гей, садівник, а чи не бачив ти на цій дорозі хлопця з дівчиною?

– Ні, – каже садівник, – не бачив. Ось уже десять років я за садом доглядаю, а хлопця з дівчиною ні разу не бачив.

– А пастушка з овечкою?

Вернулися гінці назад.

– Видно, – кажуть, – з дороги ми збилися. Зустріли по дорозі тільки садівника біля саду, але він сказав, що десять років як за садом доглядає, але ні хлопця з дівчиною, ні пастушка з овечкою і в очі не бачив.

– Ах ви, негідники! – закричала пані. – Треба вам було порубати і сад і садівника – це ж були вони! Ні, погана на вас надія, доведеться бігти нам самим в погоню.

Обернувся пан вовком, а пані вовчицею, і побігли наздоганяти втікачів. Мчать, так пил стовпом і курить, аж вітер свистить.

Зачула Кася нову погоню і каже:

– Це летять мій батько з мачухою. А їх нелегко обдурити. Але спробуємо: розіллємо я найглибшим озером, а ти будеш на ньому селезнем. Плавай по озеру, та гляди не давайся нікому в руки.

Махнула вона прутиком – і стала озером, а Янка – селезнем.

Підбігають вовк з вовчицею до озера.

– Озеро – це вона! – закричала вовчиця. – Тепер ми з нею нічого не поробимо. А селезня зловимо – адже це сам Янка! Тоді і вона за ним піде.

Кинулися вовк з вовчицею в озеро і давай ловити селезня. А він то пірне, то високо злетить над водою.

Ганялися, ганялися вовк з вовчицею за селезнем, стомилися і пішли на дно. Тут і кінець їм прийшов.

А Янка з Касею стали знову такими, як були. Взялися за руки і пішли спокійно до батька-матері Янки весілля справляти.

Гучна було весілля. Всі пили, їли, і все веселилися. А разом з усіма веселився і батько Янки.

Я на тому весіллі був, мед-вино пив, по вусах текло, а в рот не попало. Дали мені там скляні чобітки, воскову шапку та паперовий каптан. І пішов я, пританцьовуючи, додому. Йшов, йшов так об камінь спіткнувся, а чобітки – дзень, дзень! – і розбилися. Полив дощ – розмокнув мій каптан та з плечей звалився. А потім припекло сонце – і шапка розтанула. Пішов я додому з порожніми руками. Прийшов, на призьбі сіл і цю казку вам розповів.